70 літ минуло з дня перемоги. Все менше залишається живих свідків тих подій і безцінними є їхні спогади. Адже у пам’яті ветеранів, безліч уроків для сучасних захисників про те, як жити, боронити рідну земля, ставати з колін та перемагати.
- Біографія тих, хто народився після 45-го: народження, дитсадок, магазинні іграшки, імпортні чобітки, ковзани, школа, училище, інститут, весілля, робота, житло, кар’єрний ріст, – міркує, Ветеран Другої світової війни, ветеран ОВС Тернопільщини, полковник міліції Анатолій Миськов. – А ось життєпис народжених до 30-х, у тому числі й мій: народження, голод 1934-1933 років, школа, дерев’яні ковзани, які зробив сам, 1941 рік – війна, а далі – кому як пощастило.
У 41-му Анатолію Васильовичу виповнилося 14-ть і він пішов копати протитанкові рови за містом.
- Піднімаю голову догори, і бачу німецький літак летить так низько, що роздивився обличчя льотчика, – пригадує ветеран. – Думаю зараз почне посипати з кулимета, а він скидає агітаційні листівки.
Далі були артобстріли, авіабомби, переховування у підвалі й сім місяців фашистської окупації.
- В 15-ть мене зарахували у добровольчий батальйон «яструбки» й доручили охороняти в’язницю. Ввірили німецьку рушницю, з якою після чергування я йшов додому, – розповідає Анатолій Миськов. – А вже через рік отримав повістку. Пройшов всі комісії. Потім нас, молодих солдат, вишикували у колони й ми пішли пішки. Йшли вдень, вночі спали на полі. Так подолали 300 км. Дорогою нас не раз обстрілювали з повітря.
На фронт Анатолій Васильович не потрапив, можливо тому, що ще не виповнилося 18-ть чи тому, що сім місяців жив на окуповані території. Відтак був зарахований в 21 стрілецький навчальний полк, пізніше в танкове училище. Далі доля привела на бронетанковий ремонтний завод БТРЗ, де реанімував американські та англійські танки, які згодом відправляли на фронт нашим бійцям.
- Завод опалювали два паровози, які працювали на дровах. Мене, як механіка-водія направили в ліс возити дрова. Танком, з якого зняли башню, я возив їх на залізничну станції, звідки вантаж ваганами доправляли на завод. Якось ввечері прибіг до мене голова колгоспу й попросив, аби я танком поїхав в поле. Там, мовляв зайнялася дерев’яна сушарка, її треба повалити, щоб вогонь не перекинувся на сусідні скирти пшениці. Я погодився. Вже в полі зверху танк накрили брезентом, і я рушив на палаючий будиночок. Вогонь вдалося загасити. Вже коли вранці після події очищав танк від попелу, зрозумів, що коли техніка загорілась б, не уник би військового трибуналу.
На заводі Анатолій Васильович зустрів перемогу. Там і отримав медаль «За Перемогу на Германією в 1941-1945 р.р.».
