468×60
468×60

Ворог слабкий духом, і в цьому наша перевага

11111Розмова з начальником штабу обласного управління тернопільської міліції Орестом Михайловичем Кісілем відбулася одразу після його повернення із зони АТО. Вражень багато. Але, звикнувши за роки служби до аналітичної роботи, полковник міліції радше аналізує побачене. Висновки цікаві.

- Оресте Михайловичу, яким сьогодні постає Донбас?

- Як обчімхане дерево. Крона є, а решту знищено, зірвано, зламано. Наяву постають міста та села часів радянщини. Таке враження, що історія у цих населених пунктах зупинилася ще на початку дев’яностих. Можливо, в Донецьку, Луганську чи інших великих містах було все по-іншому, але, приміром, в Попасній, де ніс службу наш загін, у навколишніх селах – усе нагадує минувшину чвертьстолітньої давності. Ймовірно тому місцеве населення, особливо люди старшого покоління, живуть ностальгією за «совком».

- Чи не здається Вам, що така вирва в новітній історії і стала сприятливим ґрунтом для «сепаратистської розсади»?

- Одна з причин саме у цьому. Але вона не єдина. Варто пам’ятати й давню історичну складову цієї проблеми, адже аборигенний Донбас постійно знищувала царська Росія, морила голодом радянська. В людей немає генетичної пам’яті, немає духу українства. Сучасність принесла ще одне випробовування у невизначеність луганчан та донеччан – активну проросійську пропаганду. Схід залишився без вибору – там російське практично усе. І якщо насадження «руського міра» ведеться давно і безперервно, то з боку усіх каденцій української влади лише ця активно заговорила про діалог зі сходом, і то тоді, коли пролилася кров, коли на нашу незалежність зазіхнув зовнішній агресор.

- Війна — це продовження політики іншими засобами,- говорив колись прусський військовий теоретик Карл Клаузевіц. Ваша думка.

- Звичайно, і буде вона продовжуватися до тих пір, поки за її розв’язання не візьмуться ті, хто помирає на полі бою. По-філософськи, але правдиво. Візьмімо проблему так званого перемир’я, що офіційно тривало донедавна. Це нонсенс. Про яке припинення вогню можна було говорити, якщо воно одностороннє. Нас накривають артилерією та лякають штурмом, а ми чекаємо миру. ЗМІ розповідають скільки разів бойовики порушили «режим тиші», а наші бійці не можуть дочекатися наказу, щоб боронити себе. Я не військовий експерт, але, на мою думку, з терористами домовлятися не потрібно. Бо доки ця «зараза» гризтиме державу з середини, доти спокою не буде. Слава Богу, вчимося. На жаль, на власних помилках.

- Останні два тижні перебування зведеного загону, яким Ви керували, припали якраз на той період, коли на сході почалися активні наступальні дії з боку терористичних угруповань та регулярних російських військ.

- «Подарунки», як ми називали терористичні атаки, стали нам надсилати з першого січня. Місто Попасну обстрілювали двічі. Частіше «обдаровували» місця дислокації наших військових, особливо, де стояла артилерія, бронетехніка. На щастя, усі наші добровольці не зазнали травм і повернулися додому живими та неушкодженими.

- Було страшно?

- Тоді про страх не думаєш. Реально оцінюєш ситуацію і намагаєшся оперативно прийняти потрібне рішення, особливо, якщо несеш відповідальність не тільки за власне життя.

- Якими були повсякденні ваші завдання у зоні АТО?

- Наш зведений загін був розбитий на три групи. Одні залишилися на межі Харківської та Донецької областей, частина дислокувалася в Лисичанську, решту – в Попасній Луганської області. Я був серед тих, хто допомагав співробітникам Попаснянського райвідділу внутрішніх справ виконувати міліцейські завдання.
Напередодні нашого приїзду надійшла інформація про те, що на території району діє диверсійно-розвідувальна група. Тому першим нашим спільним завданням з місцевими міліціонерами було відпрацювання населених пунктів, аби затримати зловмисників. Трьох вдалося взяти, решту, як з’ясувалося, відступили на непідконтрольну територію. Наркозлочини, злочини, пов’язані з незаконним обігом зброї та боєприпасів, вбивство – працювали та розкривали, як зазвичай. Пригадую, на Різдво охороняли громадський спокій на території храму, він там, до слова, один. Були вражені, коли священик після закінчення служби звернувся до прихожан із закликом: «А тепер ходімо пити горілку».

- До слова, чи варили кутю на святвечір, адже, пшеницю ви повезли з собою?

- Варили. І розвозили по всіх довколишніх блокпостах та місцях дислокацій наших правоохоронців, військових, добровольців, аби вгостити, адже в місцевих кутя – це рис з цукерками.

- Кажете, що працювали, як зазвичай, але зазвичай міліція не ходить вулицями міста в бронежилетах, з автоматами.

- Дотримання заходів безпеки – це головне для усіх, хто перетинає лінію зони АТО. Без цього ніяк, тому що диверсій і провокацій можна чекати будь звідки. Місцеве населення, щоправда, лояльно до нас ставилося. Не було випадків, коли б під час перевірки документів, встановлення особи чи спілкуванні з людьми виникали якісь серйозні непорозуміння. Найбільше несприйняття було від людей похилого віку. Їх уже важко переконати в чомусь іншому, аніж в закоренілому бажанні бути частиною Росію. Ми, бувало, розмовляючи з ними, жартома запитували, чи не допомогти їм сісти на поїзд чи автобус, що їде до Москви.

Решту населення потроху приходить до усвідомлення, що Росія не є панацеєю їхніх проблем, їх вирішення, у першу чергу, залежить від них самих та влади, яку обирають. Але стовідсотково стверджувати, що «схід і захід – разом» теж не варто. Гадаю, політика українізації Донбасу – це ще велика праця. І наша влада, якщо дбатиме про цілісність держави, муситиме про це пам’ятати.

- За допомогою люди часто зверталися?

- Ми самі намагалися допомагати тим, хто цього потребував. Продуктами ділилися, відвідували навчальні заклади з солодкими подарунками, аби бодай якось створити для дітей новорічно-різдвяний настрій, для тих, чиїм помешканням тимчасово ставало бомбосховище в будинку культури, де ми дислокувалися, варили їжу.

- В яких умовах довелося жити?

- Нашим прихистком став будинок культури вагонного депо. Без тепла, зате з дахом над головою. Був інцидент, коли нам намагалися вимкнути ще й електоренергію, мотивуючи надмірним споживанням. Але, як з’ясувалося, світло використовували не лише ми, а працівники швейного цеху, котрі, начебто обліковували електроенергію за окремим лічильником, та насправді мали декілька розеток, котрі працювали поза обліком. Коли ми виявили це порушення та ще пообіцяли вияснити ситуацію з місцевою котельнею, яка дивним чином опинилася в приватних руках, – проблема вмить вирішилася.

На умови проживання не скаржився ніхто. Хоча довелося спати при п’яти-восьми градусах тепла, але ж це краще, ніж бліндаж. Проте частина бійців нашого загону, яка несла службу на блокпосту, змушена була жити в земляних укриттях. Щоправда, це питання вдалось вирішити та домогтися, аби наступна ротація дислокувалася тільки в приміщенні.

- Оресте Михайловичу, доки тернополяни, львів’яни, кияни, волиняни та інші добровольці втрачатимуть здоров’я, життя на сході?

- Робити сьогодні якісь прогнози не береться ніхто. Наша країна – в стані війни, хоч неоголошеної, проте найжорстокішої, найпідступнішої, найгібриднішої. Тому там, на сході, – усі, кому небайдужа доля держави та народу. І я вірю в перемогу. Бо ворог слабкий духом, і в цьому наша перевага.

Мир настане. А за ним – той рубікон, після якого кожному з нас доведеться переглянути свої життєві пріоритети та цінності

Наталія БІСОВСЬКА

 

Помітили помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter

Схожі статті

Залишити коментар

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *