Жити та працювати так, щоб не було соромно дивитися в очі людям – основний принцип начальника Монастириського райвідділу міліції Андрія Гожія. В інтерв’ю він розповів про своє дитинство та навчання, про перші справи, а також про відпочинок та захоплення.
- Андрію Ігоровичу, якою дитиною Ви були?
- Я ріс в сім’ї вчителів і я не міг бути поганою дитиною. Мій батько був заступником директора школи, а мама вчителем молодших класів. Жили ми в селі Ковалівка. Дідо був головним бухгалтером колгоспу-мільйонника. Дивлячись на усе це, я не мав права бути поганим.
- Чи легко Вам давалося навчання в школі і після її закінчення?
- Навчався я добре. Після дев’ятого класу вступив до Бурштинського енергетичного технікуму, який закінчив практично з відзнакою. Потрібно було перездати два екзамени для червоного диплому, але я, скажу чесно, полінувався. Потім служба в армії – служив всюди. Основна моя спеціальність – розвідник-диверсант. Після того, як мене перевели в батальйон обслуговування вищого керівництва Західного командування, то виконував обов’язки водія-охоронця. Двічі був на міжнародних навчаннях «Щит миру».
- Як ви потрапили на роботу до міліції? Невже це була мрія дитинства?
- В міліцію йти я взагалі не планував і такої думки не було ніколи. Коли я повернувся з армії, батьки сказали, що потрібно продовжити навчання. До вибору майбутнього ВУЗу та професії підштовхнуло моє захоплення футболом. Якось попросили зіграти за команду Монастириського райвідділу міліції. Я погодився і зарекомендував себе не погано. Мені запропонували йти до них працювати. Я пройшов медогляд, здав екзамени і вступив до Львівського училища професійної підготовки працівників міліції.
- З якого року ви співробітник внутрішніх справах?
- В міліції я з 2002 року. В Монастириська прийшов сержантом взводу забезпечення. Після навчання у Київському національному інституті отримав звання молодшого лейтенанта, став дільничним інспектором. На цій посаді я пропрацював шість років. Того часу на район було лише чотири дільничних. У моє підпорядкування входило 17 сіл. Потім півтора року працював у відділі дізнання, далі у слідстві. І от дослужився до керівника райвідділу.
- Пане Андрію, які основні Ваші принципи життя та роботи?
- Один з основних принципів, за яким живу я і змушую до цього підлеглих – це дисципліна та повага до старших.
- Ваші перші кроки після призначення на посаду керівника райвідділу?
- В першу чергу я привів до порядку райвідділ. Ми зробили нормальні санвузли, відремонтували перший поверх, поновили стенди. Там, де була в райвідділі стара занедбана прибудова, ми облаштовуємо спортзал. Ще я планую оновити в райвідділі хоча б мінімально аудіотехніку. Люди не мають на чому працювати. Дещо я закупив за спонсорські кошти, але цього недостатньо.
- Як можна охарактеризувати рівень професійності та майстерності Ваших підлеглих?
- В цьому райвідділі ще зберігся кістяк фахівців. На керівних посадах працюють люди вже більш як по десять років. Вони розуміють основні принципи роботи і навчають інших. Я ніколи не слухаю пліток чи наклепів, я сам дивлюся на людину, оцінюю її роботу та підходи до справи. У мене працюють фахівці, люди, які витягують район на високі показники роботи.
- Чи відчуваєте Ви співпрацю з громадою?
- Так, співпраця є. В перші дні Революції наш патруль завжди супроводжував людей та захищав від провокацій та тиску. Правоохоронці завжди йшли на контакт, спілкувалися та пояснювали ті чи інші дії. Я з самого початку наголошував та продовжую наголошувати: «як ви ставитеся до громадян, так і вони будуть відноситися до вас, до вашої роботи». Саме основне – це бути відкритим. Якщо ти не ховаєш нічого, якщо ти не соромишся вийти до людей, то ти працюєш у правильному напрямку.
- Яка у вас зарплата і чи вистачає її?
- У мене зарплата 5100-5200. Дружина працює в школі вчителем історії та політології. У неї зарплата десь 2200. Грошей, звичайно, не вистачає.
- До якого звання Ви мрієте дослужитися? Є якась ціль?
- Кожен солдат хоче бути генералом. А мета – допомагати людям, боротися з покидьками. Я не розумію такого, коли чоловік б’є жінку чи принижує матір. Для мене злочинці діляться на дві категорії: це ті, яких потрібно посадити в тюрму і не випускати ніколи, і ті, яким потрібно задати добрячої прочуханки і відпустити.
- Сьогодні у правоохоронних органах чекають реформ. На Вашу думку, чи доцільні вони і що потрібно в першу чергу міняти?
- Реформа потрібна однозначно, але її потрібно провести так, щоб не втекли ті люди, які можуть і хочуть працювати. Люди працюватимуть краще тоді, коли знатимуть, що у них гідна зарплата. Спеціалісти є, тому керівникам потрібно дати нормальне фінансування. Очільник райвідділу сам повинен підібрати собі команду і він не повинен думати, де взяти гроші на пальне, за що відремонтувати транспорт, чи переживати, як дільничний має купити форму чи папір.
- Андрію Ігоровичу, кілька слів про Вашу поїздку в зону проведення антитерористичної операції.
- На Схід України я поїхав 15 жовтня. Тоді з нашої області їхали в зону «неоголошеної війни» тридцять силовиків. Місце нашої дислокації було на самій лінії фронту, а це сімсот метрів до блокпосту «Луганської Народної Республіки». Коли ми приїхали, то потрапили під сильні обстріли. Одразу не змогли добратися до блокпосту і сиділи в бліндажах. Нас доправляли до місця призначення на БТРах. Ми їхали і переживали, бо в бойовій машині сиділо 15 чоловіків та екіпаж. Якби в нього влучила міна – сталася б біда.
- Я чула, що в Попасній Вам довелося визволяти начальника місцевого райвідділу. Що тоді трапилося і чому?
- Так, було і таке. В Попаснянський райвідділ міліції увірвалося троє озброєних людей, ще п’ятеро у бусі сиділо на вулиці Вони роззброїли правоохоронців та намагалися вивести кудись начальника для з’ясування стосунків. В цей час я був у відділку в сусідньому кабінеті. Я почув шум, вийшов і побачив озброєних людей в масках. В якийсь момент вийшов один із нападників – я направив зброю на нього, а він, відповідно, на мене. Ситуація була напружена. Ми стояли так хвилин 20. Він погодився перевірити мої документи і коли побачив, що я із західної України, відпустив. Нападники сказали, що у них інформація про співпрацю начальника з сепаратистами. Мені вдалося непомітно набрати по мобільному своїх хлопців, які миттєво прибули в райвідділ і нам вдалося все залагодити.
- Чи траплялися у Вашому міліцейському житті кумедні випадки?
- Найбільше запам’ятався випадок, коли я ще був дільничним інспектором. У мене на дільниці проживав психічнохворий чоловік, колишній військовий льотчик, якого контузило. Його періодично потрібно було возити на лікування, але він медиків до себе не підпускав ніколи – відбивався, кидав ножами та іншими небезпечними предметами. І от я мав допомогти доправити його в психоневрологічну лікарню. Мене попередили, що при зустрічі з ним потрібно представитися бойовим вертольотчиком – офіцером.
Я прийшов до нього. Його височезний дерев’яний пліт був обмотаний колючим дротом. Медсестра побоялася виходити зі швидкої, тому я пішов сам. Переліз через пліт і тут на мене вибіг здоровенний чоловік з двома собаками та дерев’яним автоматом.
З перестраху я не одразу зрозумів, що зброя не справжня. Я руки підняв і сказав, що я офіцер збройних сил, вертольотчик. Він автомат опустив і запитався, де я служив. На той час я знав про існування 80-ї аеромобільної. От я її і озвучив.
У нього окрім дерев’яного автомата за поясом було ще два великих ножа, яким колись рубали буряки. Я зрозумів, що втекти не зможу, бо паркан, а людей нема.
Я сказав, що потрібно їхати на спецзавдання знищувати ворога. Через хвилину він вийшов з хати, тримаючи в руках тривожну валізу. У камуфляжі, на якому нашитий білий пропелер та погони з аксельбантами, – цього я ніколи не забуду.
Він спитався, де вертушка. Я сказав, що до неї потрібно доїхати спершу, бо тут сісти ми не змогли. Ми сіли у швидку – старий уазик.
Ми їдемо, він сам до себе щось бурмоче. А в швидкій з однієї сторони стоїть швабра, а з іншої віник. І тут на об’їзній перед Тернополем йому здалося, що нас переслідують вороги, він хапає швабру, встає і каже, що буде відстрілюватися. Відкриває з ноги задні двері швидкої і шваброю починає стріляти, імітуючи звуки пострілів. Потім він всунув мені в руки віник і змусив також відстрілюватися.
Я у формі. За нами їхала маса автомобілів і водії спостерігали за тим, як двоє ведуть перестрілку. Я спочатку просто стояв, але наш «пацієнт» сказав або відстрілюйся, або вискакуємо. Ну і я також почав імітувати губами звуки пострілів.
Добре, що тоді ні реєстраторів не було, ні телефонів, бо було б над чим посміятися людям. Я так стріляв від об’їзної і аж до лікарні. Губи боліли сильно і були червоні. Слово «рррр» я не міг вимовити довго.
- В кого Ваш син пішов характером і як поєднуєте роботу та його виховання?
- Мій син, якому виповниться 12 років, перебрав у мене одну з негативних рис – це впертість. Я намагаюся з нею боротися, але марно. За уроки малого відповідають бабуся з дідом. Вони онука просто обожнюють, балують і захищають. Навіть попри те, що вільного часу у мене небагато, у мене син дисциплінований та вихований. В школі проблем нема. Він, як звичайна дитина – деколи вчиться, а деколи лінується.
- Ким Ви бачите свого сина у майбутньому?
- Ну не можу сказати, що не міліціонером. Якщо в міліції щось поміняється, то робота тут непогана. Хоча у нього схильність до конструювання та ремонтів, він любить техніку.
- Як часто Ви даруєте дружині квіти і чи дочекалася вона від Вас каву у постіль?
- Кави в постіль ніколи не було, а на 8 Березня, День святого Валентина та на перший дзвоник дарую квіти. Часу не вистачає ні на дружину, ні на дитину. Я о восьмій ранку вже на роботі, а в 21.30-22.00 я лише повертаюся додому. У мене вільним днем залишається лише неділя. І саме цей день я намагаюся присвятити родині. Якщо відпочинок в неділю планую, то лише сімейний.
- Які подарунки Ви даруєте?
- Я вважаю, що найкращий подарунок – це гроші і людина сама повинна собі купити необхідне.
- Чи є якісь традиції святкувань?
- Ми святкуємо усі релігійні свята, оскільки моя родина дуже релігійна. Я стараюся щонеділі ходити до церкви. Всі свята відзначаємо родиною. Об’їжджаємо усіх бабусь-дідусів, приділяємо увагу кожному.
- Де Ви і як проводити відпочинок-відпустку?
- В основному ми відпочиваємо в Одесі, бо там живуть родичі дружини. За кордоном не був ніде і ніколи, хоча паспорт маю.
- Ваші хоббі та захоплення?
- Моє хоббі – це спорт. Я завжди думав, що це хоббі стане моєю роботою. Я професійно займався футболом, але після травми з мрією частково розпрощався. Я грав за область, грав за Монастирищину, за Коропець. Я ходжу в спортзал, люблю рибалку. Маю мисливську рушницю, але цей вид відпочинку не дуже полюбляю, а особливо після того, як побував в АТО. Походити можу, але не стріляти.
- Я знаю, що у Вас є пасіка? Коли Ви нею почали займатися і чому?
- Бджолами я почав займатися років сім тому. Дружини батько виїхав за кордон. Він мав 2 вулика, які я планував віддати, бо тримати бджіл не збирався, я їх боявся і вони мене завжди кусали. Якось я зустрів місцевого чоловіка, бджоляра з досвідом. Ми чомусь почали розмовляти про пасіку і він запропонував мені одну сімейку спробувати.
Я до сьогодні пам’ятаю його слова: «Зрозумій, Андрію, одне – корови-свині може тримати кожен, а бджіл не всякий. Колись цих комах тримала еліта суспільства». Ці слова мене заділи і я вирішив спробувати. Вуйко дав мені 1 рій за яким я доглядав років два. Сьогодні у мене десять сімей.
- Як Ви опановували бджолярство?
- Я купував літературу, вишукував у інтернеті, було й таке, що по справах виїжджав кудись і бачив пасіку, випитував у господарів те, що мене цікавило. Спочатку люди дивилися і сприймали мене неоднозначно, бо міліціонер і пасіка для них були несумісні. Потім вже йшли на розмову. З роками я сам почав впроваджувати якісь свої новаторства, зробив специфічні вулики та інше приладдя.
- Чи часто Вас кусали ці комахи?
- Кусають постійно. Малий, якщо іде, то одягається. У дружини страшна алергія на укуси цих комах. Цього року, коли я був в АТО, пасіку до зими готувала дружина. Я її консультував по телефону. Вона купила жупан, шапку, гумові рукавиці. І їй усе вдалося – жоден рій не пропав. Пасіка-це моральне задоволення, я там відпочиваю. Їхнє дзижчання мене заспокоює.
- Ви вважаєте себе патріотом?
- Так. Щоб щось вимагати від держави, потрібно самому щось для неї зробити. Я і на схід пішов, бо я знаю, що все закінчиться і прийде час, коли треба буде відповідати перед людьми.
- Ваше життєве кредо?
- Обов’язково в житті кожного повинна бути ціль, бо це, як в спорті, щоб напрацювати на результат, потрібно щоденно наполегливо тренуватися та працювати. Основне кредо – жити чесно і справедливо. Мені не соромно ходити по місту, я з дітьми граю у футбол. Мене всі знають. Я за кожне своє рішення можу відповісти.
Я вважаю, що я себе, як чоловік, реалізував. Мені 34 роки, але я вже досягнув немало в житті – робота-сім’я. Єдине, над чим потрібно ще подумати, це сестричка для Андрійка. Я вважаю, що кожен будівельник свого щастя, як постелиш, так і виспишся.
- Ви вважаєте себе щасливою людиною?
- Так, я щасливий.
