Більше місяця в зоні проведення антитерористичної операції перебував начальник кримінальної міліції у справах дітей УМВС України в Тернопільській області Петро Тихович. Він відправився на схід на початку жовтня.
Прийшла телеграма, – розповідає правоохоронець, – ми не знали куди потрапимо, але ми їхали виконувати свій обов’язок. В той час ніхто з нас не думав потрапимо у тепле місце чи у зону бойових дій. Збирали нас у Харкові і вже звідти фомували списки, хто куди їде. Нам повідомили, що нестимо службу на блок-посту за містом Ізюм – це за сорок кілометрів від Слов’янська.
Петро Тихович був керівником групи, яка складалася із шести осіб – правоохоронців карного розшуку, відділу боротьби незаконного обігу наркотиків, УБОЗу.
В їхні обов’язки входив огляд транспортних засобів та перевірка документів усіх, хто перетинав блок-пост. На зміну заступало шестеро, п’ять з яких стояли безпосередньо на посту,а один перевіряв усю інформацію по базі.
- Якщо особа була чиста, якщо транспорт ніде не розшукувався за злочини, то ми пропускали, – пригадує Петро Тихович. – Проте, не раз було і таке, коли ми затримували людину, яка підозрювалася у зв’язках з сепаратистами. Тоді викликали оперативну групу, повідомляли райвідділ та службу безпеки.
За час служби доводилося правоохоронцям вилучати зброю, гранати, патрони та вибухівку.
Бездоганна робота, каже керівник групи, полягала в злагодженій роботі усіх силових служб.
Доля вирішила так, що Петро Тихович та його група несли службу за 150 кілометрів від ведення бойових дій. Він каже, що постріли та вибухи чули, але здалеку.
Не було у силовиків і проблем з харчуванням та одягом.
- Ми мали по 2 комплекти одягу, взуття теплого, зимового. Забезпечило нас керівництво і зброєю на блок-посту.
Постійно допомагали бійцям і місцеві мешканці. Петро Тихович каже, що в тому місці, де стояв їхній блок-пост, люди позитивно до них відносилися. Вони постійно приносили хлопцям теплий одяг, їжу та інші необхідні речі.
- Оскільки нам вистачало всього, то зайве ми віддавали бійцям, які знаходилися ближче до лінії фронту. Місцеве населення було вдячне нам за охорону. Всі вони бажали лише закінчення цієї війни, бо багатьом доводилося виїжджати з Луганщини цілими родинами, кидаючи житло та усі речі.
Допомагала нести службу бійцям з Тернопільщини і сіамська кішка. Вона, пригадує Петро Тихович, з’явилася невідомо звідки. Кликали її по-різному. Хто – Ізюмкою, а хто Атошкою.
Щодня на повернення Петра Тиховича додому чекала його родина. Чоловік каже, що він знав, рано чи пізно доведеться їхати в зону АТО. Тому дружину та батьків почав готувати до свого від’їзду ще в травні.
- Морально готові вони були, але, коли прийшов час їхати, плакали усі. Вони переживали, знаючи, що ситуація на сході не стабільна.
Зідзвонювався Петро з рідним щодня-повідомляв, що все добре, не голодний, живий та здоровий.
Уже майже місяць Петро Тихович дома, але він каже, що їхати в зону проведення антитерористичної операції готовий завжди.
- Я не можу шукати причини, щоб не їхати туди. У мене є власні переконання. Так, там є багато сепаратистів, які нас називають фашистами та бандерівцями. Але є й такі, хто хоче миру. Я вважаю, допоки там є люди, які духом українці, які переживають за ту державу, які хочуть жити в Україні, то ми повинні бути там, бо це частина України.
