Степан з побратимами пробиралися в саме лігво росіян, бійці облаштовувалися за кілька десятків метрів від ворога, а на світанку атакували позиції росіян. На рахунку їхньої групи десятки успішно виконаних бойових завдань. Легендарних лютівців ворог неодноразово намагався знищити з повітря, за допомогою дронів.
Звістка про повномасштабне вторгнення росіян в Україну застала Степана Гончарика за кордоном, де він працював та проживав з сім’єю. Чоловік одразу повернувся на Батьківщину, аби боронити рідну землю від ворога.
«Я побачив, що формується набір у штурмову бригаду «Лють» і вирішив долучитися до лав добровольців»,- розповідає боєць.
Степан успішно пройшов усі етапи відбору та невдовзі став бійцем штурмового полку “Луганськ – 1″. Перше бойове завдання він разом з побратимами виконував неподалік Бахмута.
«Ми штурмували позиції росіян, аби звільнити село Курдюмівку. Спочатку переживав, адреналін, звичайно, зашкалював, утім, підтримували хлопці, які йшли поруч. Ми вночі заходили на позиції, чекали ранку поки відпрацює артилерія, а далі штурмували позиції противника. Нас постійно обстрілювала артилерія, на нас «полювали» дрони, а ми гнали ворога”, – пригадує штурмовик.
Перший бій тривав годин десять. Від стрілянини доводилося ховатися, а потім знову йти вперед, штурмувати й вибивати ворога.
«Було важко…Ми працювали по змінах. Нас змінював полк “Сафарі”, “Цунамі” та інші побратими».
Степан переконаний, що успіх будь-яких штурмових операцій залежить від рівня підготовки та злагодженості колективу. Адже доводилося працювати в екстремальних умовах, на ходу переплановувати деталі штурму.
«Ми заходили на позиції малими групами, щоб не було скупчення. Проходили сім кілометрів по мінному полі, вночі, без ліхтариків. Вів нас дрон. Ми заходили на позиції й підходили так близько до росіян, що чули їхні розмови. В одному бліндажі сидимо, а за 20 метрів росіяни й чути, як сміються. Ми чекали ранку, щоб пропрацювала артилерія, а тоді штурмували їхні позиції».
Під час одного штурму боєць отримав поранення.
«Ми вже поверталися, я вів групу. Ми зупинилися, я запитав хлопців чи все добре. Далі роблю крок і наступаю на міну…».
За врятоване життя Степан понад усе вдячний своїм побратимам. Вони надали йому першу медичну допомогу, викликали евакуацію і вивезли з поля бою.
«Двоє моїх хлопців тягнули мене десь кілометрів два, поки не приїхав наш пікап. І увесь цей час над нами був російський дрон. Він висів і чекав поки нас стане більше, щоб скинути гранату. Але нам пощастило, сильний вітер завадив влучити росіянам в нас».
Степан Гончарик зізнається, для нього найважче – це втрата побратимів: «Вже в лікарні я дізнався про загибель мого найкращого друга. Це дуже важко, коли гине людина, з якою воюєш пліч-о-пліч із перших днів, з якою разом 24/7, і раптом людини не стає».
Після поранення Степан проходить реабілітацію та чекає на протезування.
« Я втратив стопу, але не втратив оптимізму та бажання повернутися на службу».
