Великий давньогрецький філософ Сократ сказав: «Усі професії – від людей, і лише три – від Бога: педагог, суддя та лікар». Тому стати добрим педагогом, справедливим суддею та відповідальним лікарем може не кожен. Особливо це стосується людей у білих халатах.
«Лікар – це поклик серця та душі, – переконана терапевт Вікторія Питель. Як би важко не було, справжній лікар не може порушити клятву, яку давав на початку свого трудового шляху і відмовитися від допомоги людям, які потребують порятунку від болю й хвороб».
Вікторія Питель народилася та виросла у творчій сім’ї. Її батько працює у сфері дизайну інтер’єру, а мама – викладач у навчальному закладі на відділенні дизайну. Вікторія стала першим медиком у родині. З самого дитинства дівчинку цікавила лікарняна справа і вона, навчаючись ще у сьомому класі, вирішила, що в майбутньому обере професію, пов’язану з медициною.
“Яким лікарем я стану у майбутньому – не думала, але точно була впевнена, що прийде час і я все-таки одягну білий халат!”.
У 2002 році Вікторія поступила в Тернопільський державний медичний інститут на держзамовлення. Навчатися було дуже цікаво і водночас важко. Безсонні ночі й нескінченне навчання – це життя студента-медика. Адже вимоги до знань і вмінь майбутніх лікарів дуже високі. Після 6 років навчання під час розподілу молодого терапевта направили в центральну районну лікарню селища Макарів Київської області.
“Інтернатуру я проходила як в райлікарні, так і в Київському ендокринологічному центрі. Два роки проминули швидко і після цього мене призначили завідувачем приймального відділення Макарівської ЦРЛ. В перші дні роботи найстрашніше було тоді, коли приїжджали машини швидкої допомоги. Я переживала чи зможу допомогти. Потрібно було бути сильною, витривалою і водночас позитивною, щоб лікувати не тільки фізичні травми, а й душі людей, які потрапили в біду. З кожним днем з’являлось все більше професіоналізму і страх відступав».
Вікторія каже, що саме в цій лікарні пройшли найцікавіші, але в той самий час найскладніші роки життя. Важко було працювати далеко від рідної домівки, без підтримки та допомоги.
“У мене не було права на помилку, тому що мені довірили керівництво найскладнішим та непередбачуваним відділенням лікарні, яке мало направляти на госпіталізацію і надавати невідкладну медичну допомогу людям. Я була наполегливою і довела усім, що молода лікарка може зробити багато корисного та нового. Я робила усе від мене залежне, аби допомагати пацієнтам. На новій роботі я самовдосконалювалася та ставала міцнішою, адже тут зіткнулася з першими смертями”.
Кожен робочий день для Вікторії був днем нового досвіду, нових знань, а кожен випадок ставав індивідуальним. Терапевт в приймальному відділенні – це медик, який повинен щодня вдосконалюватися, вчитися, підвищувати кваліфікацію.
“Для лікаря все життя – це здобування нових знань, нового досвіду і невтомний пошук. Медицина, як і хвороби, не стоїть на місці, а тому я весь час освоювала нові методи надання медичної допомоги. Гартували мене нічні чергування, коли я повинна була одна вправлятися з надзвичайними ситуаціями. Професія лікаря – це недоспані ночі та переживання за самопочуття хворих. Серед моїх пацієнтів були як дорослі, так і діти. Також я викладала у медичному училищі селища Макарів.”
За роки роботи в Макарівській ЦРЛ Вікторія працювала і в приймальному відділенні, і в терапії, і в інфекційному відділенні. Здобула великий досвід, а також знайшла нових друзів-медиків. Саме друзі допомагали у важких ситуаціях порадами та підтримкою.
“Страшно було бачити перші смерті пацієнтів, але нас ще в інституті вчили та готували до того, що фактично у кожного практикуючого лікаря можуть траплятися летальні випадки. Без цього, на жаль, не обійтися”.
Вікторія переконана, що лікарем стають за покликанням серця, бо вивчити теорію може будь-хто, а от працювати та допомагати здатні лише віддані професії люди. Лікар – це благородна професія, адже, окрім своєї основної спеціальності, потрібно бути ще й психологом. Справжній лікар має вислухати та вилікувати і тіло, і душу.
Наприкінці 2014 році Вікторія змінила місце роботи – пішла працювати в одне із найважчих відділень центрального госпіталю МВС України – в геріатрію. Проте рідний Тернопіль манив і молода лікарка вирішила повернутися додому. Тут вона влаштувалася в Державну установу “ТМО МВС України по Тернопільській області”. Спочатку працювала лікарем у поліклініці, а згодом її перевели в стаціонарне відділення. З 2021 року Вікторію Питель призначили на посаду начальника лікарні з поліклінікою.
“У 2020 році ми зіткнулися з новою для нас хворобою – з коронавірусом. Проблема була в тому, що лікарі не знали, як з нею боротися, нам було страшно, як і всім, але ми виходили на чергування, одягали паркі захисні костюми та маски і робили усе можливе, аби допомагати нашим пацієнтам. Другий і найстрашніший виклик – це війна, розпочата росією”.
В перші дні війни стаціонар терапевтично-неврологічного напряму ДУ “ТМО МВС України по Тернопільській області” розпочав надавати додаткову хірургічну і травматологічну допомогу. Медсестри, санітарки, лікарі зробили усе, аби військові отримували кваліфіковане лікування.
“Ми зробили максимально комфортні умови для наших пацієнтів. Нам допомагали та продовжують допомагати волонтери. Долучилися до роботи усі медзаклади як державні, так і приватні, а також реабілітаційні санаторії та медуніверситет”.
Вікторія Питель каже, що війна вплинула на переоцінку цінностей. Якщо раніше ми думали про якісь матеріальні блага, то тепер найцінніше для усіх – це життя, а найбажаніше – перемога та відбудова України.
