Вадим Ластовицький народився в Павлограді Дніпропетровської області. Уже закінчуючи школу чоловік знав, що обере в майбутньому шлях військового і пов’яже життя з армією. До Вадима в родині військовослужбовців не було – мама працювала у школі, а батько помер, коли хлопчику було лише три роки.
“У той час для мене різниці не було між танками, артилерією та іншими родами військ. Я прийшов до військкомату і мені запропонували два виші – Харківський танковий інститут й Сумський військовий інститут ракетних військ та артилерії. І я обрав артилерію, – пригадує Вадим Ластовицький. – Переступивши поріг інституту, я одразу відчув дух артилерії і вже був впевнений, що з вибором не помилився”.
П’ять людей на одне місце не спинили юнака, який йшов до своєї мети. Він подолав суперників і поступив у бажаний навчальний заклад. Жодного дня про вибір не шкодував, бо потрапив у ціль – артилерія стала для Вадима Ластовицького життям.
Закінчивши виш, хлопця разом з іншими лейтенантами направили проходити службу до Тернополя в 11 окрему артбригаду. За дев’ять років він пройшов від командира взводу і до командира дивізіону артилерійської роти. Проте бригаду у 2013 році розформували і чоловіка перевели на Яворівський полігон у 184 навчальний центр.
“Це була велика втрата для артилерії, бо на той час 11 артбригада була однією із найкращих у Збройних Силах України. Її знищили за рік до трагічних подій на Україні. Я вважаю, що бійці бригади могли б і дали б вчасно гідну відсіч ворогу, але сталося те, що сталося”.
У Яворові Вадима Ластовицького призначили спочатку старшим викладачем, а далі – командиром навчальної роти. Тут він готував військовослужбовців контрактної служби. Проте в 2014 році, коли розпочалася “неоголошена війна”, чоловік, як офіцер-артилерист, написав рапорт для переведення його в зону ведення бойових дій. Його зарахували до 5-го механізованого батальйону 24-ої окремої механізованої бригади.
У першу ніч Луганська область зустріла українських військових боєм – о 23:00, проїжджаючи блокпост, хлопців почали обстрілювати з реактивної системи БМ-21 “Град”.
“Це було неочікувано. Перша ракета розірвалася попереду мого автомобіля десь на відстані чотирьох метрів. Вона була налаштована на фугасну дію – розривається снаряд лише після того, як входить в землю. Такий метод використовують для боротьби з піхотою та тими, хто знаходиться в бліндажах та окопах. Пощастило тим, що снаряд розірвався в землі. З обстрілу ми вийшли, але тоді, на жаль,загинула родина цивільних”.
В зоні проведення бойових дій Вадим Ластовицький перебував з 2014 по 2019 роки. Підтримувала чоловіка впродовж всього часу дружина Марія. З жінкою Вадим познайомився, приїхавши після вишу на службу до Тернополя. Вона за спеціальністю вчитель.
Подружжя виховує двох синів – чотирьох та чотирнадцяти років. Марія знала, яку долю обирає, адже вже тоді Вадим Ластовицький носив погони, а дружина військового – це вічні переїзди, хвилювання, випробовування та підтримка.
“Я дуже пишаюся своєю дружиною, вона завжди та в усьому мене підтримує. Я дякую Богові за те, що зустрів на своєму шляху Марію. Коли в родині все гаразд, коли є взаємопідтримка, тоді обоє досягають омріяних та бажаних результатів у житті”.
Написання рапорту для несення служби в зоні проведення бойових дій Марія сприйняла важко та болюче, але підтримала. Вона розуміла, що це обов’язок чоловіка, як військового.
Вадим Ластовицький – виховує у синів почуття відповідальності, сили та патріотизму. Чоловік у всьому їх підтримує. Вже сьогодні старший бачить себе також у погонах, але ще не вирішив чи це будуть військові, чи поліцейські, чи працівника служби надзвичайних ситуацій.
Вільного часу у військового мало, але той що є, він намагається проводити у колі родини – спільні пікніки, поїздки містами України та просто розмови.
Сьогодні Вадим Ластовицький очолює “Тернопільський професійний коледж з посиленою військовою та фізичною підготовкою”. Аби стати керівником закладу, довелося подолати довгий шлях, пройти конкурс та виборювати перемогу серед інших кандидатів. Разом з Вадимом до коледжу прийшла і команда професіоналів – знавців своєї справи. Педагогічному колективу за три роки вдалося підняти коледж, зробити його популярним та таким, що тут не лише добре вчать, але й хочуть вчитися.
